Василь Попович – голова Івано-Франківської районної ради, один із лідерів українського націоналістичного руху, керівник обласного штабу національного спротиву (2013–2014 рр.), знана постать у громадському житті краю, активний учасник суспільного діалогу – в інтерв’ю для газети «Галичина» розповів про свій досвід служби в Повітряних силах ЗСУ, стан війська, виклики для місцевого самоврядування в умовах війни та бачення майбутнього України після перемоги. Його погляд – відвертий, критичний і вмотивований вірою в українську ідею.

Служба в Повітряних силах: досвід, виклики, висновки

– Пане Василю, розкажіть, будь ласка, як почалася Ваша служба в Повітряних силах ЗСУ?

– В 2022-му році мені вручили повістку. З огляду на це прийшов на комісію та отримав розпорядження на службу в Повітряні сили.

– Які обов’язки виконували під час служби і з якими викликами довелося зіткнутися?

– Виконував обов'язки помічника інженерно-аеродромної служби. Це дуже цікаво. У наше відання входило повністю обслуговування інфраструктури військового аеродрому. Зі всіма відповідними матеріальними, технічними й іншими нюансами. Це цікава служба й нова для мене роль. І документообіг, і нормативи, як це все має бути зроблено, як побудовано і таке інше. І плюс також наряди і бойові чергування.

Є така в нас по всій державі система, як Арба-1515. Коли оголошують повітряну тривогу під час порушення ворогом повітряного простору держави і якщо наша зона відповідальності – Повітряні сили піднімають по тривозі. Ми були в мобільних вогневих групах – так зване бойове чергування. Плюс чергування і наряди, які виконують відповідно до порядку частини. Це зовсім інша соціальна роль, соціальний статус. І взагалі інший для мене досвід служіння, роботи. Це коли не ти керуєш кимось, а тобою керують, тому що ти солдат. І це такий цікавий досвід.

Щодо викликів. Найбільший – психологічний. Коли після вишколу в навчальному центрі ти дізнаєшся, що ті хлопці, які їхали з твоєї частини, з якими ти ділив кусень хліба, жартував – або пропали безвісти, або вже не живі. І це дуже важко. Тому вважаю, що основні виклики – це психологічне сприйняття війни, її загроз і втрат.

– Як досвід ЗСУ вплинув на Ваше особисте світосприйняття і погляд на управлінську діяльність?

– Українська армія до війни, яка почалася у 2014 році, перебувала в поганому, розваленому стані. І коли в 2022 році я прийшов і побачив, як усе виглядає зсередини – справді було плачевно. Техніка морально застаріла. Багато територій, будівель – у надзвичайно поганому стані. Фактично після 30 років руйнування все доводилось відновлювати, підтримувати і ставити в стрій. Це був досвід швидких рішень.

І, на жаль, армія досі зберігає надмірно забюрократизовану систему ухвалення рішень, забюрократизовану систему списання технічних засобів, будівель. Це дуже важка і марудна праця, яка триває подекуди роками. Тому мій висновок такий: цю систему треба спрощувати, реформувати і підтримувати, щоби українське військо могло ефективно розвиватися.

– Ви звільнилися з військової служби через стан здоров’я. Чи можете поділитися тим, як важко було прийняти це рішення?

– Звісно, сформувалися неформальні, товариські стосунки з хлопцями, які залишилися далі служити. Але дійшло до такого моменту, що фізично вже було складно ходити в добові наряди, ходити на чергування. У війську немає часу лікуватися, там треба служити. Бо там завжди не вистачає людей. І коли організм виснажується настільки, що ти вже не можеш повноцінно виконувати завдання, доводиться приймати рішення. Воно було непростим, але необхідним.

– Що сьогодні найбільше потребують Повітряні сили і військові загалом? І чи достатньо, на Вашу думку, місцеве самоврядування долучається до підтримки армії?

– Потреб багато, але насамперед важливий моральний аспект. Це ставлення до людини. Офіцери повинні поважати особистість і враховувати особливості тих, хто прийшов служити. Це вже не ті 18-річні юнаки, для яких колись писали нормативну базу – але вона такою і залишилася. Це, очевидно, неправильно. Треба змінювати підходи і максимально використовувати потенціал кожного, хто приходить з цивільного життя і має певний життєвий та професійний досвід.

Щодо підтримки з боку місцевого самоврядування, вважаю, що це правильний і логічний напрям. Бо кожна громада має в ЗСУ своїх вихідців. На жаль, після вилучення з місцевих бюджетів «військового» ПДФО, громадам стало значно важче допомагати оборонцям. Але вони все ж продовжують це робити. Я це знаю з власного досвіду.

Місцеве самоврядування завжди реагує на звернення військових щодо допомоги, підтримки – як матеріальної, так і організаційної. Це надзвичайно важливо.

Районні ради: між конституційним статусом і відсутністю повноважень

– Ви очолюєте районну раду в умовах, коли її роль часто недооцінюють. У чому бачите головну місію такого органу сьогодні?

– На сьогодні функціонування районних рад закріплено в Конституції, відповіднодо якої ми живемо. У час війни змінювати Конституцію неможливо. Так, я думаю, що певні речі, пов’язані з районними радами, потрібно змінювати або приймати якісь кардинальні рішення щодо субрегіонального рівня. Часто-густо можна почути питання: а для чого потрібна районна рада? Проте субрегіональний рівень представлений не тільки районними радами, а й районними державними адміністраціями.

Якщо говорити окремо про Івано-Франківську районну раду, то вона має сьогодні лише п’ятьох працівників. А Івано-Франківська районна державна адміністрація – приблизно 200.

Тут треба говорити про те, що або ми створюємо належні умови для повноцінного існування на субрегіональному рівні органів місцевого самоврядування, або ми суспільним договором, яким є Конституція, визначаємо, що такий рівень є непотрібний в Українській державі. Якщо брати до уваги досвід наших сусідів поляків, то там усе-таки субрегіональний рівень представлений.

Варто провести проміжні підсумки децентралізації та визначити напрямки руху. Вони можуть бути або без районних рад і адміністрації, або ж з ними, проте з новими реальними повноваженнями.

 

– Які конкретні результати за останні роки Ви могли б виокремити як приклад ефективної роботи районної ради?

– Найперше, я можу сказати, що районна рада, не має власних бюджетних надходжень. Ми приймаємо рішення місцевого характеру, наприклад, звернення щодо включення в межі того чи іншого населеного пункту певних земель. Або ж розглядаємо різні майнові питання, які внаслідок реформи децентралізації мають невизначену суть. Ми з головами громад реагуємо на це і спільно випрацьовуємо рішення. Допомагаємо місцевим радам, щоб вони чітко отримали всю повноту влади відповідно до реформи місцевого самоврядування.

Івано-Франківська районна рада оперативно реагує на загальнодержавну політичну ситуацію, формуючи відповідні заяви та звернення.

– Чи не вважаєте, що реформування адміністративно-територіального устрою створило певний дисбаланс між радами різного рівня?

– Навіть на нещодавній нараді, яку проводив голова Підкомітету Верховної Ради України з питань адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування Віталій Безгін, я вказав на те, що районні ради залишилися без механізмів для повноцінного існування. І спитав прямо: звідки мають фінансуватися районні ради і як вони взагалі повинні працювати?

Адже, за словами самого Безгіна, в умовах війни ніхто не буде реформувати або змінювати систему районних рад. Проте виборці, зокрема й на Прикарпатті, голосували за представників не лише в обласні, міські та сільські ради, а й у районні. Очевидно, вони мають право на ефективне представництво, а обрані депутати – на відповідні інструменти, щоби ці інтереси захищати.

На жаль, позбавивши районні бюджети джерел наповнення, Верховна Рада водночас позбавила можливостей і районні ради, і їхніх депутатів. Для порівняння: обласні, міські, селищні та сільські депутати мають так звані депутатські фонди, які дають можливість допомагати людям – профінансувати лікування, підтримати конкретну ініціативу. У депутатів районних рад таких інструментів немає. Ми дискриміновані як рівень.

Законотворці просто не завершили реформу, не поставили крапку. Або держава має існувати без субрегіонального рівня, або з ним – і тоді надати йому відповідні повноваження.

– Яких змін, на Вашу думку, потребує законодавче поле щодо функціонування районних рад у воєнний і повоєнний періоди?

– На рівні парламенту зараз тривають дискусії, як мають далі функціонувати органи місцевого самоврядування. Наприкінці жовтня завершується п’ятирічний термін повноважень рад, обраних у 2020 році. В тому числі – районних.

У прифронтових районах ситуація одна – там зовсім інші функції, інше навантаження. Там районна рада виконує набагато ширший спектр завдань. У тилових регіонах, як наш, ми працюємо в штатному режимі – відповідно до графіка, повноважень, без додаткових ресурсів.

Та без бюджету неможливо нічого реалізовувати. Районна рада не має змоги впроваджувати жодних програм підтримки для слабших громад. А таких чимало – з недостатнім бюджетом, хронічним недофінансуванням медицини, освіти. Іноді навіть приходять субвенції в обрізаному вигляді. А це – прямий обов’язок держави.

Так, нині – війна. Але освіта і медицина мають бути профінансовані повністю. Районна рада могла б підтримати громади – якщо б мала такі повноваження і ресурс.

– Усе ж, як налагоджена співпраця між райрадою та територіальними громадами? Чи не відчувається дублювання функцій?

– Ми не дублюємо функцій громад. Кожен орган діє в межах своїх повноважень. Місцеве самоврядування має бути партнерським – допомагати одне одному. Бо ми всі – обрані народом представники. Це не призначені чиновники, які виконують політичну волю. Ми працюємо для людей – у режимі взаємопідтримки.

Сильна держава – через повагу до людини й історії

– Як один із лідерів українського націоналістичного руху, як Ви оцінюєте роль і місце націоналістичної ідеї в умовах повномасштабної війни?

– Я вважаю, що без націоналістичної ідеї, без героїки попередніх поколінь, без націоналістичної ідеологеми, яка була закладена на початку ХХ століття, і теоретично, і безпосередньо збройно, військово, сьогодні нам би дуже важко було протистояти у цій війні московитам. Ця ідеологія живить нас. Вона – як внутрішній стрижень, як духовна опора.

Символи, які ще недавно хтось намагався маргіналізувати, сьогодні – у строю. Червоно-чорний прапор – прапор боротьби – майорить у підрозділах різних родів військ. І навіть, коли ховають наших полеглих героїв,червоно-чорні прапори увінчують їхні могили. Це не просто данина традиції – це свідчення того, що націоналізм став основою ідентичності українського спротиву.

Без націоналізму ми б сьогодні не мали такого яскравого прикладу боротьби українського народу проти російської імперії, яким захоплюється весь світ. Це фундамент Української держави.

 

– Війна змінила політичні пріоритети. Якою, на Вашу думку, має бути державна стратегія після перемоги?

Держава повинна дбати про простого українця, який залишився на території України під час повномасштабного вторгнення, який сьогодні героїчно воює, працює та платить податки і допомагає ЗСУ. Це дуже важливо, щоб держава опікувалася простим українцем і створювала умови для його гідного життя. Маю на увазі і культурну складову, і зменшення податкового навантаження, щоб дати можливість людині займатися підприємницькою діяльністю, займатися своєю власною справою. Після війни Україна повинна стати державою можливостей для вільних людей.

– Чи є сьогодні ризики внутрішньо-політичної дестабілізації, і яку роль тут можуть відігравати місцеві політики?

– Загроза така є. На жаль, ми бачимо приклади, коли в соцмережах знецінюється робота територіальних центрів комплектування, дискредитується поліція, з’являються відверто антидержавні наративи. І це – в час війни! Такі дії шкодять державі!

Не варто забувати й про діяльність агентури – насамперед через релігійні структури Московського патріархату, які досі діють на території України. Є й ті, хто раніше зводив пам’ятники імперським діячам, пропагував російську культуру, нищив українське, а сьогодні просто затаївся.

Тому нам, українцям, потрібно сьогодні бути єдиними у розумінні того, що будь-які розколихування держави спрямовані на нашу загибель.

– Як Ви ставитеся до можливості проведення виборів під час війни або одразу після її завершення?

– Я проти такого розвитку подій, оскільки є загроза як політичних маніпуляцій, так і диктатури. Під час війни не можна проводити виборів і одразу після її завершення теж. Людям потрібно оговтатися, отримати максимум інформації, мати можливість перейти на мирні рейки життя… Щонайменше потрібно півроку для «акліматизації», а також, щоб побачити політичних гравців, виокремити політиків, які мають справді державницьку позицією і дбатимуть про державний інтерес, а не про власні амбіції та кишені.

– І завершальне запитання: яку оцінку Ви дали б нинішній владі на центральному рівні в частині оборони, економіки та регіональної політики?

– Оцінку слід розділяти за етапами. У 2022 році влада, як на мене, діяла зважено й ефективно. Була потужна міжнародна дипломатія, суспільна мобілізація, єдність. Це дало українцям надію й силу боротися.

Проте згодом – маємо прикрі речі. Зокрема, гучні корупційні скандали. Так, викривати злочини потрібно. Але розголошувати такі справи публічно під час війни – це шкодить. Це підриває мораль, знецінює зусилля фронту. Люди починають сумніватися, втрачають мотивацію.

Влада нині не є ні ідеальною, ні провальною. Вона така, якою її обрало суспільство. Головне нині – завершити війну, а вже потім ухвалювати рішення, хто має право представляти народ надалі.

 

Оксана ПРОЦЮКРедактор відділу газети “Галичина”